Майстри ювелірних справ у всі часи мали особливу репутацію та відрізнялися своїм високим статусом серед решти ремісників. Адже вони, як справжні художники та скульптори, із звичайної пластини металу чи непоказного на вигляд кристала могли створити справжній шедевр. Дизайнери, які на сьогодні створюють прикрасу з нуля, отримують окрему подяку та визнання за кожну нову коштовність. Звісно, згодом змінювалися технології, багато разів змінилася мода. Але тяга людини до виробів з дорогоцінного каміння і металів залишилася незмінною. Не секрет, що до ювелірних виробів завжди був підвищений інтерес. Ними мріяли володіти навіть королі та королеви, які могли собі дозволити все у цьому світі. А що там говорити про просту даму, яка мріє одягати не лише дорогоцінні, а й дуже гарні ювелірні аксесуари? Також не секрет, що коштовності досить часто стають головними героями літературних творів чи художніх фільмів.
А як насправді виходять найкращі з найкращих прикрас? Які таємниці та секрети знають ювелірні майстри, щоб у них вийшов справжній шедевр?
У майстрів, як і в інших фахівців, є безліч різних технік і таємних прийомів. Наприклад, одних лише тонувань та механічних обробок поверхні налічується понад півсотні: золочення та сріблення, чорніння та оксидування, зернення та анодування, гравіювання та різьблення, інкрустація та карбування, канфарення та тиснення.
Розглянемо найпопулярніші з них. Почнемо із золочення – найстарішої з ювелірних технік. При позолоченні, як відомо, поверхня виробу покривається тонким шаром золота. Раніше аксесуари золотили гарячим та холодним способом. У ХIХ столітті перейшли до гальванічного сріблення та позолочення. На сьогоднішній день з’явилися й інші методи покриття ювелірних виробів різними речовинами. Наприклад, оксидування срібла, яке використовується для виробу з рельєфом. При оксидуванні срібло покривають спеціальною темною речовиною. Дуже популярна методика – анодування. Анодування – тонування алюмінію під колір золота.
А хто в дитинстві не захоплювався карбуванням? Навіть школярі під час уроків праці вибивали чеканами на металевій основі цілі картини. На сьогодні цією технікою майже не користуються, а років 50 тому техніка «карбування» була дуже популярна. Однак з появою штампувальних машин «карбування» майже повністю забуте, і деякі майстри просто поправляють готові вироби, отримані при штампуванні.
Штампування найчастіше застосовується при виготовленні медальйонів, ладанок та хрестиків. Спочатку ювелірний майстер вирізає собі плоску пластину потрібної йому товщини. Далі вичавлює спеціальним пресом аксесуар. Після чого майже готова прикраса необхідно трохи відшліфувати та обробити дрібні деталі.
Також усі знайомі з гравіюванням ювелірних виробів. Гравіювання проводять або за допомогою спеціальних інструментів, або за допомогою кислот, витравлюючи на виробі візерунки та написи. Гравірування металу – один із видів так званого «канфаріння».
Канфаріння, стародавній ювелірний прийом, при якому на аксесуар наноситься найтонший візерунок з різних ліній і завитків. При роботі зі сріблом використовується ще один цікавий метод – чорніння. При чорнінні на срібному покритті гравірується рисунок. Після чого на нього наносять спеціальну суміш – так звану “чернь”. Потім візерунок обпалюють, щоб чернь пішла у борозенки малюнка. Після цього зайве зчищають, відкриваючи малюнок, тим самим повністю завершуючи обробку.
Окремої уваги вартує техніка «інкрустація». Це дуже складна та копітка робота над виробом. Але саме завдяки інкрустації створюються справжні ювелірні шедеври. На початку інкрустації на поверхню аксесуара наносять візерунок. Потім за візерунком робляться спеціальні заглиблення, в які вставляється тоненька тяганина або спеціальні закріпки. А хто не знайомий із розписом емаллю? Покриття емаллю – чудова можливість майстра пограти з кольором. Хоча емаль буває не тільки кольорова, але прозора, все одно покриття емаллю надає будь-якій прикрасі особливий стиль та неповторний колорит. Прикраси з емаллю довгі роки не виходять із моди, тому що вони виглядають незмінно свіжо та ошатно.
А хто пам’ятає, що означає термін «філігранна» прикраса? Це коли золотий чи срібний дріт, виклавши красивими візерунками, приварювали на основу з металу. Пізніше для надання аксесуару ще більшої зносостійкості отриману «ажурну павутинку» ювеліри стали припаювати в точках перетину. Іноді використовували три прийоми – філігрань, зернь і фініфть. «Зерня» – це напоювання краплеподібних зернят на поверхні металу. А «фініфть» – це один із різновидів емалювання. В результаті довгої і копіткої роботи ювелірного майстра виходив унікальний і неповторний ювелірний витвір мистецтва.
А як зараз роблять ланцюжки? Всі розуміють, що ручне в’язання ланцюжків – справа довга і складна. І якщо з товстим дротом працювати легше, то на виготовлення тонкого ланцюжка піде стільки сил і часу, що ціна в кілька разів перевищуватиме вартість золота, з якого зроблено ланцюжок. Тому майстри вже давно користуються спеціальними цеп’язальними верстатами. Деякі з цих верстатів можуть плести ланцюг одразу із двох-трьох видів золота. Та й робота верстата – швидша. На сьогодні практикується вив’язування кількох метрів ланцюжка, після чого його нарізають на шматки потрібної довжини, до них майстри припаюють застібки і вже потім відправляють на продаж.
Якщо в ювелірному виробі плануються вставки з недорогих самоцвітів, то можна використовувати метод «лиття з камінням». При цьому способі камені вставляються в шматок металу. Після чого майбутній виріб піддає випалу у глиняній формі. Таким чином каміння виявляється відразу ж «впаяним» в аксесуар. На жаль, цей метод не завжди спрацьовує і виходить дуже великий відсоток бракованих виробів. Але за рахунок швидкості виготовлення, не дороговезні виробництва «лиття з камінням» дуже широко використовується сучасними ювелірними майстрами.
